Skip to Content

Веприцька сільська рада

 

ПАСПОРТ

територіальної громади
Веприцької сільської ради

 

1. Населений пункт Веприк розташований в межах Придніпровської височини. Середня висота над рівнем моря 200м. На території с.Веприк поширені типові та опідзолені чорноземи. По території села протікає річка Кирша, притока Ірпіня.

2. Відстань до районного центра

- шосейним шляхом 10 км.

- залізницею _-__

Дні прийому – середа

Почтова адреса: 08531, Фастівський р-н с.Веприк вул.Леніна,47

3. Територія

Всього 5203,60 га

в т.ч.: земель державної власності 2665,7245 га

земель комунальної власності -- га

земель приватної власності 2535,7695 га

Площа населених пунктів 651,6930

в т.ч.: державна власність 210,8530 га

комунальної власності _-__ га

приватна власність 439,34 га

4. Населення

п/п

Міські, селищні, сільські ради та населенні пункти в них

Загальна площа території

(тис.га)*

Кількість

населення

Кількість

виборців

 

Веприцька

 

 

 

 

с.Веприк

499,1

1072

835

 

с.Млинок

55,8

13

13

 

6. Місцева рада утворена в 1922 р.

Відстань до найближчої місцевої ради 14 км. (Скригалівська сільська рада)

Історія села Веприк

Назва села походить від слова «Вепр», дикий кабан ( слов'янська назва ). В старовину в цій місцевості було багато диких свиней. Веприк згадувався в літописі за XYII століття під назвою «Урочище Веприк», входило до складу Фастівського староства Семена Палія, який володів ним з 1686 року по 1704 рік. В 1704р. село Веприк захопили польські уніати, які володіли ним до 1708 року. На території Веприка в цей час діяли гайдамацькі загони отаманів Швачки і Бондаренка які в 1768р. розігнали католицькі духовні і орденські общества не тільки у Веприку, а й у Фастові.

В 1890 році село Веприк було волосне, до складу якого входило 11 сіл. До 1917р. село Веприк було казенним. В 1917р. село Веприк нараховувало 640 дворів, які мали 2005 га землі, з якої 300 га займали 8 куркульських, 120 дворів не мали ні землі, ні робочої скотини. В селі було дві молотарки на кінному приводі і одна соломорізка, вся земля оброблялася в ручну, дерев'яними знаряддями. Середній врожай становив до 8 куркульських дворів, 110 дворів середняків, які мали 1090 га землі, бідняків було 533 дворів, на які припадало 1450 га землі.

Все населення займалося сільським господарством. Бідняки мали підробітки на розробці лісу. В ремісників були ковалі, столярі, кравці і шевці. В селі церковно-приходська школа. В 1908 році була створена земська двокласна реміснича школа, в якій навчалося до шести десяти дітей з усієї волості. До революції школа мала два агрономи, які працювали у Браніцької, два вчителі і три писарі.

В січні 1918 року в селі Веприк був створений ревком. Першим головою ревкому був Григорій Сільвесторович Никоненко. Членами були Кобелінський Іван Кузьмович, Скрипченко Іван Григорович, Грицай Олександр Романович.

В 1922 році в селі була створена перша Рада. Першим головою створено сільської Ради був Репеха Юхим. У цьому ж році було створено волосний виконком. Першим головою виконкому був Ровінський, закатований бандитами. Після нього став веприцький селянин Скрипченко Іван Григорович, який загинув в роки другої світової війни.

В 1918 році населення села під керівництвом волосного воєнкома Скрипченка Якова Семеновича брало участь в боротьбі проти німецьких окупантів, роззброїли німецький загін, що стояв у селі Веприк та селах Веприцької волості. В цьому році був створена волосна міліція. Начальником міліції був Котляр Іван Кирилович, який загинув від рук бандитів.

В 1922 році волосним головою комнезаму був Грицай Олександр Романович, а головою комнезаму в селі Веприк був Ліпський Іван Іванович. З 1920 року в селі створено кооперативну торгівлю, головою якої був Неграш Михайло Михайлович. В 1924р. була створена партійна група. Секретарем партійної групи був Семінський В.М. в 1926 році в селі організовано ТСОЗ. Першим головою його був Демченко Михайло Трохимович. В 1928 році ТСОЗ було перетворено в колгосп під назвою «Сокіл». Повна колективізація села була закінчена в 1929р. Господарство колгоспу було розташоване в трьох куркульських дворах. В колгоспі було декілька десятків великої рогатої худоби, п'ять голів свиней і коні. Не було жодної машини, крім двох конфіскованих кінних молотарок. У 1930 році урожай зернових становив до 7 ц з гектара, дуже низька продуктивність тварин.

До 1917 року в селі була церковно-приходська школа, церква, корчма та монополь. В 1908 році побудоване двокласне училище в якому навчалися грамоті за п'ять класів, та різного ремесла. З 1919 року по 1920р. двокласна школа була перетворена в вищу початкову школу, що проіснувала до 1923 року і перейменована в семирічну школу. З 1951р. семирічна перетворилася в середню школу. Церковно-приходська школа припинила своє існування в 1918р. В 1960 році в селі був побудований новий клуб на 400 місць.

Довідка про Веприк 1900р.: жителів 2100, чоловіків 990, жінок 1110; основне заняття хліборобство, крім того, частина їздить в Київ на заробітки; землі у приватній власності - 2176 десятин, з них 65 десятин належить священнослужителям, решта - селянам; водяний млин - власність сільської громади, прибуток - 20 крб. 90 коп. Та запасним продовольчим зерном на суму 322 крб.; у селі 7 рибних ставків, 5 молочних крамниць, масло бойня, чайна, винна крамниця, православна церква та церковно-парафіальна школа.

Напередодні революції селяни створили на кооперативних засадах шкіряне виробництво. Продукція цього заводу славилася доброю якістю виготовленої шкіри. кількість жителів села виросла до трьох тисяч.

1919 року в селі засновано товариство «Просвіта». Очолив його дяків син, учитель земської двокласної школи Микола Костянтинович Артасевич. При «Просвіті» був драматичний гурток і хор. По неділях йшли аматорські вистави: «Наталка Полтавка», «Сватання на Гончарівці», «Паливода» або «За двома зайцями». У Веприк прийшла культурна революція. Особливого піднесення набрало культурне і духовне життя села з приїздом видатного українського композитора Кирила Григоровича Стеценка. Голодна зима 1920-1921 років примусила композитора покинути Київ, де він викладав в муздрамінституті імені Лисенка і в консерваторії (хоча й продовжував наїжджати до міста - читати лекції), і переїхати на постійне проживання з чималою родиною до Веприка. Тут він мав і постійний заробіток - посаду священника. Та головну увагу приділяв народному хору. Молоді хлопці та дівчата, навчані Стеценком, уславилися як хористи на всю Київщину. Ходили пішки по сусідніх селах і співали своїх пісень на слова Шевченка в обробці Лисенка, Леонтовича та керівника хору - Стеценка. Запрошували їх і до сусідніх повітів.

Осиротіло село на весні 1922 року - помер К. Стеценко.

За часів перебування К. Стеценка у Веприку село стало своєрідним релігійно-музичним центром кількох районів. А «Щоб послухати наш хор, - розповідав колишній хорист хору Стеценка С.С. Скрипченко, - люди приходили з інших сіл. Ото у неділю у Веприк приїжджала сила народу. Вранці слухали службу Божу в Церкві рідною мовою, а ввечері в «Просвіті» світський хор або виставу у виконанні драматичного гуртка. В пізні роки почалася більшовицька розправа за відродження. Суд над переконаннями. В 1931р. заарештують 40 кращих, національно-відомих громадян села Веприк, яких звинуватять у штучно створеній справі СВУ. Всього у Веприку до 1938 року було заарештовано і знищено більше ста чоловік.

А під час жорстокого більшовицького голодомору 1933р. вляже ще до 380 чоловік, в селі було чотири людоїдства.

Першим фельдшером села Веприк був Володимир Степанович Миронівський. Він працював тут з 1907 по 1922 роки.

Володимир Степанович обслуговував 12 сіл. Праця фельдшера цих часів - це праця без початку і кінця, це прояв безкінечної ініціативи в умовах тяжкого селянського побуту та бездоріжжя. Став жертвою тифозної епідемії, що охопила всі навколишні села. Заразився тифом в багатодітній родині за польських і помер в один день з К.Стеценком.

- Наш Веприк, - розповідав мені в 1960 році найстарший житель нашого села, дід Антось Никоненко, якому тоді перевалило за дев'ятий десяток, - був лісовим козачим хутором, що розмістився над річкою Киршею, притокою Ірпіня, на Фастівщині.

Назву свою унаслідував хутір від козака за прізвиськом Вепр, що ніби перший облюбував і поселився на цьому місці.

Кількість жителів то доростала до кількох сот, то зменшувалась до кількох десятків чоловік. Причини таких змін були часті набіги татар та визвольні війни проти польських гнобителів.

З оповідань, які чув колись дід Антось від свого діда Марка, я дізнався багато цікавого про минуле життя нашого героїчного багатостраждального народу. Минувшина була надто багатостраждальною і тяжкою.

Не раз після грабіжницьких набігів татар з села в небо піднімалися червоні вогняні язики, пливли і котилися над зеленими густими борами хмари їдучого чорного диму.

Чоловіки вступали в боротьбу з насильниками, а жінки з дітьми та худобою тікали в густі непрохідні ліси, куди не могла дістатися гостра підступна стріла татарина та безпощадний меч польського пана.

Після останнього набігу татарських грабіжників (дати якого дід Антось згадати не міг) хутір дощенту був знищений і на тому місці більше не відбудовувався. Пізніше нове поселення зі старою назвою Веприк розмістилося понад Киршою, ближче до Ірпіня. А старе місце, де був розташований хутір,заросло лісом і дотепер зберегло назву Селище.

(Уривок із статті В.Косовського «По слідах предків»).

Веприк сучасний

На сьогоднішній день у веприку нараховується 367 господарств, проживає 1088 жителів, село розбудоване, на території села функціонує Веприцька ЗОШ I-III ступенів, дитячий дошкільний заклад «Зірочка», будинок культури, музей К.Г.Стеценка, відбудовано церкву св.Параскеви, працює Фельдшерсько-акушерський пункт, нараховується 5 магазинів, кафе-бар. На території знаходяться сільськогосподарські підприємства ХОРС-КЛМ, ПСП Едельвейс, ПСП «Поділля» та ТОВ «Бізнесіноваційні системи», ПП Коваль, Веприківське лісництво.

Живуть в нашому селі працьовиті люди, які прагнуть своєю працею перетворити свою землю на квітучий сад.

ХУТІР МЛИНОК

На північ від Веприка (на відстані 3 км) на березі річки Кирші знаходиться хутір Млинок. Це давньоруське поселення. Колись на хуторі знаходився великий водяний млин, який обслуговував навколишні села, саме він і дав назву цьому місцю.

Біля хутора, в лісі, знаходиться одне з найбільших городищ Київщини. Воно розташоване у важкодоступному місці і колись було оточене височезним земляним валом і глибоким ровом. Городище знаходиться в місці впадіння річки Кирші і Ірпінь. З 1974 року, велика експедиція інституту археології під керівництвом М.Кучери розпочала дослідження Змієвих валів, яке тривало до 1985 року. М.Кучарою виділені овальні укріплення скіфського періоду на хуторі Млинок, у селі Веприк. Своїм дослідженням він довів, що вони датуються VI ст. до н.е.

На чудових просторах між селами Веприк та Дідовщина розташований хутір Млинок. Біля мальовничого ставка, який межує з річкою Киршею, колосяться поля, поруч тече неспокійний Ірпінь, на березі якого розіслався килим пахучих квітів. Хутір цей невеликий всього 30 дворів. Заснований він більше 200 років тому, коли польський пан Хаєцький збудував млин над ставом. Тут мололи зерно з Веприка, Дідовщини, Скригалівки, Федорівки і навіть з сусідніх районів.

До революції млин належав багатіям, Радянська влада передала його у розпорядження колективного господарства. Тепер коли помол проводиться електроенергією необхідність в старому млину відпала. Він став своєрідним пам'ятником, який нагадує давню історію.

Багато про цей хутір легенд.

- Хутір Млинок, - з розповідей старожилів був у далекому минулому городищем заселеним нащадків слов'ян, це підтверджують археологічні розкопки, які були проведені інститутом археології Академії наук УРСР в 1928 році. При розкопках знайдено чимало предметів та знарядь праці, що використовувалися в старовинні часи. Тепер багато з цих знахідок зберігаються у Веприцькій школі.

- Старі люди твердять, що на хуторі йшли бої різними племенами, посеред хутора невідомо ким і коли було поставлено дубовий хрест заввишки 6 метрів, який стоїть і понині, кажуть тут поховано якогось хороброго воєводу далеких часів.

Під час Великої вітчизняної війни на старому млині мололи зерно партизани, мужня боротьба партизан не забута, пам'ять про неї зберігають старожили і підростаюче покоління.