22 вересня 2001 року, в день 60-ї річниці з початку підпільно-партизанського руху в Україні в роки Великої Вітчизняної війни, у нашій країні вперше відзначався День партизанської слави, встановлений Указом Президента України № 1020/2001 від 30.10.2001.
Це - державне визнання внеску народних месників у велику Перемогу над нацизмом, відновлення історичної справедливості щодо масової участі українського народу у визвольній боротьбі проти гітлерівської навали. Це - свято людей сильних духом і з чистою совістю, які не шкодували життя для перемоги над ненависним ворогом.
Перші загони партизанів з’явились в Україні восени 1941 року під Черніговом та Сумами під керівництвом Миколи Попудренка (на фото 1) та Сидора Ковпака.
Як відомо, організація руху опору в Україні проти німецьких окупантів та їх союзників у 1941—1942 роках була пов’язана з величезними труднощами. Офіційна концепція війни «малою кров’ю на ворожій території», що панувала напередодні війни, не передбачала дій партизанських загонів.
До літа 1942 року на території України продовжувало діяти лише близько десятої частини створених владою підпільних груп, або лише дві тисячі осіб. В кінці 1941 року нетривалий час діяв загін в околицях Нікополя й Кривого Рогу (500 осіб), що мав завдання знищити не пошкоджені шахти, але окупанти цей загін швидко ліквідували. Така сама доля спіткала й загін, що діяв взимку 1941—1942 років біля Павлограда і на східній Дніпропетровщині (близько 400 осіб). Довше діяли партизани в Криму.
Партизанський рух в Україні набув масовості з кінця 1942 року. Такий активний спротив окупаційному режиму з боку мирного населення виник внаслідок нещадного терору, масових вбивств, геноциду єврейського населення, вивезення молоді до Німеччини на примусові роботи.
У 1943 році партизани контролювали лісні райони Північно-Східної України, завдаючи значних втрат тиловим німецьким підрозділам, адміністрації та інфраструктурі цих районів. З наближенням Червоної армії восени 1943 року рух радянських партизанів в Україні пожвавився. Якщо на 1 січня 1943 року в Україні було 13300 партизанів (у 7 з’єднаннях і 155 самостійних загонах), то на 1 грудня 1943 року — вже 43500 партизанів. На початок 1944 року їх число зросло до 47 800 (близько 10% усіх партизанів в СРСР).
У травні-жовтні 1943 року загін Сидора Ковпака здійснив відомий рейд з Путивля через Волинь у Карпати з завданням «перерізати шляхи відступу фашистам», коли почалися бої за Дніпро.
У 1943 році пройшли також рейди менших загонів радянських партизанів: М. Наумова (на півдні Україні), Н. Мельника та О. Федорова (Правобережжя й Волинь). Партизанським формуванням розвідувального типу був загін Д. Медвєдєва, який діяв на Волині (частково на Львівщині та Грубешівщині) у 1942—1944 роках і виконав ряд терористичних актів проти окупантів, зокрема, убивство розвідником Миколою Кузнецовим у Львові віце-губернатора Бауера.
Героїчні сторінки в історію Фастова вписали трудящі в роки Великої Вітчизняної війни. В липні 1941 року фашисти, обійшовши правий фланг радянських військ у районі Бердичева, намагалися з ходу захопити Фастів. Незважаючи на чисельну Перевагу гітлерівців, жорстокі бої за місто тривали 9 днів. Оборону очолював командир 91-го прикордонного загону майор Я. Д. Малий, якому були підпорядковані батарея 45-міліметрових гармат та підрозділи 12-го і 75-го залізничних батальйонів. Радянським воїнам допомагали місцеві жителі. Вони будували оборонні укріплення, готували їжу, подавали допомогу пораненим. Незважаючи на бомбардування та артилерійський обстріл, залізничники формували поїзди, аж поки останній ешелон не залишив станції. Її начальник комуніст В. В. Бєлінський вживав оперативних заходів, щоб не перервати руху транспорту. До відправки останнього ешелону залишалися на бойовому посту секретар парткому вузла І. В. Манько, складач поїздів комуніст Д. Я. Болтовець, телеграфістка К. І. Воронович.
Зустрівши стійкий опір, гітлерівці почали методичний артилерійський і мінометний обстріл позицій радянських військ. Протягом 14—15 липня вони кілька разів намагалися прорватися в місто з різних напрямків, але їх атаки були відбиті. В кровопролитних боях справжній героїзм виявили залізничні підрозділи під командуванням комісара О. Л. Галафєєва та старшого лейтенанта Л. П. Кривця, які загинули смертю хоробрих, і прикордонна комендатура 91-го прикордонного загону на чолі з комісаром Н. І. Таракановим. 18 липня ворог оточив Фастів і захопив вокзал, але бої тривали ще кілька днів. Тільки в ніч на 22 липня загін Я. Д. Малого залишив місто і двома бойовими групами прорвався крізь розташування гітлерівців.
Загарбавши Фастів, фашисти влаштували у медичній школі табір для військовополонених, у дитячому садку розмістили каральний загін. Вони методично винищували населення. Радянських людей групами по 20—30 чоловік розстрілювали в яру поблизу Фастова. Кількох чоловік повісили. За час окупації гітлерівці закатували 172 чоловіка і вивезли до Німеччини — 16962.
Боротьба трудящих Фастова проти фашистських загарбників пов’язана з ім’ям безстрашного підпільника, комуніста з 1923 року, професора Київського медичного інституту П. М. Буйка. «Ім’я цього відважного радянського патріота, кращого представника нашої інтелігенції не забудеться ніколи»,— писав М. І. Калінін. З перших днів війни її. М. Вуйко добровільно пішов на фронт. Він працював начальником санітарної служби дивізії. У вересні 1941 року попав в оточення і полон, з якого втік і влаштувався у Фастові приватним лікарем, а з лютого 1942 року — у фастівській лікарні. П. М. Вуйко організував підпільну групу, до якої ввійшли 13 чоловік, зокрема місцеві лікарі Ф. Ф. Дербунов, О. П. Кулиненко та інші. Група була складовою частиною Томашівського підпілля. Вона мала тісний зв’язок з підпільними групами Дорогинки, Ярошівки та інших сіл, а в червні 1943 року встановила зв’язок з командуванням 4-го партизанського батальйону Київського з’єднання. В листопаді 1941 року почала активно діяти комсомольсько-молодіжна диверсійна група на Фастівському залізничному вузлі. Очолювали її О. Д. Чолох і Д. М. Сокіл. Підпільники переправляли в партизанський загін людей, постачали їм зброю, боєприпаси, медикаменти, проводили роз’яснювальну роботу серед населення.
Тривалий час П. М. Буйно працював у медичній комісії біржі праці. Незважаючи на суворий контроль гестапо, ризикуючи життям, він врятував від фашистської каторги понад тисячу юнаків і дівчат. З їх числа тільки у 4-й партизанський батальйон вступили 60 чоловік. Одночасно П. М. Буйко в поліклініці та на квартирах лікував поранених партизанів, не раз бував у партизанському загоні. У червні 1943 року гестапо розкрило діяльність професора, але завдяки добре поставленій розвідці він уник арешту і, забравши медикаменти та цінні інструменти, разом з кількома лікарями прибув у 4-й батальйон Київського партизанського з’єднання. Партизани оточили його увагою і піклуванням. У жовтні 1943 року, йдучи на виконання чергового завдання (подати допомогу пораненим партизанам у с. Ярошівці), П. М. Буйко потрапив у німецьку засідку. Щоб допитати його, в Ярошівку спеціально приїжджали гестапівці з Києва. Але народний герой відмовився зробити будь-які зізнання.
Нелюдські муки, звіряче катування — все витримав мужній комуніст. Коли напівживого П. М. Буйка кинули в сарай до заложників, ті пропонували йому втекти, але він відмовився: «Я знаю, що мене вб’ють, але коли втечу, то знищать вас усіх. Краще загину один». 15 жовтня 1943 року фашисти спалили радянського вченого-патріота разом з заложниками В. Я. Шевченком, В. Ф. Нижником та Ф. С. Василенком у хаті партизана А. Т. Родини. П. М. Буйку посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. У боротьбі з ворогом віддали своє життя фастівські підпільники М. М. Стеценко, В. Г. Кривенко, В. М. Буянов та інші.
Після визволення Києва 6 листопада 1943 року, радянські війська, розвиваючи наступ, підійшли до Фастова. Німецький гарнізон у місті складався з полку піхоти, мав 64 зенітні гармати, дивізіон польової артилерії середнього калібру, 20 танків, з них 8 типу «Тигр», 9 самохідних гармат різних типів. Увечері 6 листопада передовий батальйон 91-ї гвардійської окремої танкової бригади, якою командував полковник І. Г. Якубовський, нині маршал СРСР, і танково-десантна рота підійшли до східної околиці Фастова. Поява їх створила видимість підготовки атаки на головному напрямі наступу. А тим часом головні сили бригади здійснили обхідний маневр і атакували ворога з півночі. Внаслідок стрімкого наступу радянських військ фашисти втратили управління ар’єргардними частинами, не змогли визначити сили і наміри радянських частин і попередити гарнізон міста.
Вранці 7-го листопада 1943 року радянські війська повністю оволоділи Фастовом. Відступаючи, ворог залишив 64 зенітні гармати, 62 паровози, 600 вагонів, навантажених військовим майном, зброєю та боєприпасами, 89 вагонів марганцевої руди, 3 тис. тонн пального на нафтобазі, 4 тис. тонн хліба на складах та інше. У взаємодії з 91-ю бригадою громили ворога 22-а гвардійська мотострілецька бригада підполковника Михайлова, 51-а гвардійська танкова бригада підполковника Плешка, 53-я гвардійська танкова бригада полковника Архипова, 1893-й самохідний артилерійський полк підполковника Басова. Наказом Верховного Головнокомандуючого цим частинам було присвоєно найменування «Фастівських», а 6-й гвардійський Київський танковий корпус нагороджено орденом Червоного Прапора. Від імені Батьківщини Москва салютувала доблесним військам, що визволяли Фастів, 12-ма артилерійськими залпами із 124 гармат.
У бою за місто тільки 91-а гвардійська окрема танкова бригада знищила 22 гармати, 72 автомашини, 230 підвід з військовим майном, 29 мінометів, 2 танки, 2 самохідні артилерійські установки, близько тисячі солдатів і офіцерів.
Німецьке командування вирішило будь-що повернути Фастів, важливий залізничний вузол на лінії, яка зв’язувала Київське і Криворізьке угруповання. В район Фастова гітлерівці перекинули три танкові дивізії та інші війська. Починаючи з 8 листопада, вони безперервно контратакували радянські війська, але безуспішно. Ворог зазнав величезних втрат. Тільки на ділянці оборони 91-ї гвардійської Фастівської окремої танкової бригади 9 листопада було знищено 71 танк, 14 самохідних гармат, 32 бронетранспортери, 675 солдатів і офіцерів. Наприкінці місяця фронт стабілізувався на лінії Коростень—Черняхів—Радомишль—Фастів—Трипілля. 24 грудня війська 1-го Українського фронту перейшли в наступ і почали розгром Брусилівського та Білоцерківського угруповань ворога.
Багато радянських солдатів та офіцерів відзначилися в боях за Фастів. За мужність і відвагу 31 воїну було присвоєно звання Героя Радянського Союзу, зокрема І. Г. Якубовському, П. В. Лусті, К. В. Заборовському (посмертно), О. Г. Боженку, Д. Я. Старостіну, О. І. Фофанову, О. Д. Малькову, М. М. ПІерстову, Мустафаєву Хадир Гасан Огли та ін. Багатьох нагороджено орденами й медалями Радянського Союзу. 9 травня 1970 року на честь 25-ї річниці Перемоги у Великій Вітчизняній війні в місті відкрито пам’ятник героям-танкістам, що визволяли Фастівщину від німецько-фашистських загарбників. Пам’ятники загиблим є також на братських могилах на центральному кладовищі, в міському парку, на Привокзальній площі.
Відважно билися жителі міста з фашистами в роки Великої Вітчизняної війни. 107 чоловік нагороджено орденами й медалями за підпільну роботу в тилу ворога і понад 4 тис. чоловік — за бойові заслуги на фронтах. І. І. Буциков удостоєний звання Героя Радянського Союзу, М. В. Савченко — повний кавалер ордена Слави.
Саме до цього свята з 20 по 30 вересня 2019 року в сільських філіях Фастівської центральної районної бібліотеки відбудуться виставки-реквієми «У полум'ї боїв за рідний край», на яких буде представлено героїчний епос (збірна назва фольклорних творів різних жанрів) під назвою «А слава не згасне,а пам'ять не тлінна». Виставка організована для широкого кола читачів,молоді та юнацтва.
Фастівська района територіальна виборча комісія
Туристичні об'єкти району
Цивільний захист та безпека життєдіяльності
Протидія домашньому насильству
Вакансії, конкурс